Меню Закрити

Вчимось миритися, Шановні! З дідівських практик

Мистецтву сварки людство навчене давно і володіє ним віртуозно. З примиренням та вибаченнями важче. Тут потрібний рівень інтеліґенції. А зробити це вишукано і з гідністю цілком реально.

Приводом для допису є випадково віднайдені повідомлення в старих газетах. Наскільки поширеними були такі випадки – сказати важко та й, врешті, не так і важливо. Вони були? Факт! Чи можемо ми практикувати подібне зараз? Без сумніву! То ж уперед!

Хронологічно першим є випадок з Тернополя, датований 1923 роком. Просимо зауважити, що не впала корона з голови бойового офіцера, поручника артилерії Української Галицької Армії, доктора права Евгена Янкевича попросити вибачення у студента! Окреме задоволення – мова!

«Заява. Дня 29 липня 1923 р. зайшов між мною і Вельмиповажним Паном Морозом Романом, студентом медицини, гідний пожалування інцидент на вул. Міцкевича, в часі которого, я будучи мильно поінформований, допустився обиди Вп. П. Мороза Романа. Признаючи тепер, що цеї обиди допустився я у великім подразненню без прослідження дійсної провини зі сторони Вп. П. Мороза Романа, перепрошую Його прилюдно за зроблену Йому кривду і рівночасно складаю 250 польських марок на «Рідну Школу» на руки кружка Українського Педагогічного Товариства в Тернополі.
Рад. Др. Янкевич Евген»

Наступне оголошення, з того ж часопису «Діло», теж стосується конфлікту на вулиці Адама Міцкевича, але вже в місті Ходорів на Львівщині. Оголошення подала пані Ольга Сохан, дружина приватного урядовця місцевої цукроварні Антіна Сохана.

«Високоповажних 5-х Панів, яких я образила в дні 23 травня 1936 р., вечером на вулиці Міцкевича в Ходорові – оцим перепрошую і відкликую слова, сказані під їх адресою. Рівночасно з того приводу складаю на ціли Кружка «Рідної Школи» в Ходорові квоту 100 зол. (словами – сто золотих). Ольга Соханова. Ходорів, дня 27 травня 1936 року»

Не знати чи аж дуже пасує сваритися священикам, але мирити і миритися їх прямий обов’язок. На жаль, деталі справи невідомі. Просто цікаво, що такого у 1939 році зробив чи сказав о. Олексій Тришкалюк з Тернопільщини, що оцінив свою провину у 500 золотих. Це в той час приблизно – 1) місячна зарплата підполковника польської армії, 2) три прекрасні шовкові сукні, 3) 330 кг свинини чи 4) 10 пляшок французького коньяку «Martel VO» у ресторані. Та й формулювання «моральна кривда» не виглядає на побутове філологічне хуліганство.

«Перепрошую п. К. Л. за заподіяну моральну кривду і складаю 500 золотих на «Рідну Школу» на доказ виключно моєї вини. о. Алексій Тришкалюк»

Останнє повідомлення ледь випадає з логічного ряду. По-перше, йдеться про рівень судового позову, а, по-друге, стосується чужинця, людини з-поза нашого світу. Це вдвічі приємніше, адже крім вибачень, чужий відчуває потребу додаткової пожертви на український дитячий садочок. І це дуже здорово! Місце конфлікту – містечко Великий Любінь, Львівщина.

«Заява. Отсим перепрошую Вельмиповажну Пані Марію Ольгу Чвартацьку, жінку лікаря в Любіні Великім за кривду, яку я заподіяв через безпідставне розголошування про Неї понижуючих Її на чести відомостей, будьто би др Григорій Чвартацький і Марія Ольга (2 імені) Чвартацькі не були законним подружжям. Висказую жаль, що я став причиною таких прикрощів і дякую Вельмиповажному Панству Чвартацьким за те, що зволили згодитися на відкликання акту обжалування в карній справі до Сиґнатури ІV Kr. 1002/38 Городського суду в Городку Ягайлонськім і заявляю, що крім звороту всяких коштів, получених з веденням тої справи, складаю квоту 20 зол. як добровільний дар для Української Захоронки при церкві св. Івана в Городку Ягайлонському, щоб хоч частинно надолужити моральну кривду, спричинену мною Вп. Панству Чвартацьким. Любінь Великий. 12 січня 1939. Станислав Ґродзіцький, співвласник пансіону Заціше в Любіні Великім»

Отже, рецепт замирення зрозумілий. Якщо Ви вже посварені, то це вже пів справи зроблено. Якщо ні, то спочатку вибираєте об’єкт і відводите душу на повну. Потім приходить етап математики, пропорцій між готівкою та кількістю матюків, визначення суми одним словом. І, нарешті, найголовніше – благодійний внесок. Ви ж не студент міжвоєнної Галичини. Ті були постійно без грошей, їм можна було миритися просто так. Ми люди з гонором, тому вибираємо – армія, медицина, освіта і т. д. Публічні заяви не обов’язкові, але не будьте скромними, приклади надихають. Можна спростити “Через оцього Високоповажного Гада маю за честь скласти пожертву. Сума. Фонд”. Все!

“Стилет і Стилос” бажає Веселих Свят з вірою у те, що наша історія не лише дати і прізвища, але й джерело корисних практик!