16 липня 1818 р. петербурзький цензор Іван Тимковський дозволив друк видання князя Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песней». Працю було надруковано вже в наступному, 1819 році. На перший погляд ця невелика за обсягом (64 сторінки), неілюстрована брошура. не вартує особливої уваги. Насправді, її поява – це Подія, адже це перша спроба спеціального видання нашого фольклору. І не просто перша, бо можна бути першим забутим, а можна бути першим з наступних.
Праця Миколи Цертелєва запустила машину зі збору народної творчості в Україні. Збір фольклору, публікація історичних документів та їх популяризація в літературній обробці – це три стовпи національного відродження ХІХ ст. І не лише в нас. В усіх сусідніх і не дуже народів. Було окреслено чіткий критерій поділу на свій-чужий. Якщо спрощено, то це чужі, бо у них шапки не такі, женяться не так і не ті пісні співають.
Микола Цертелєв – це приклад того, як український ґрунт впливає на чужинців. Нащадок грузинського княжого роду з російським вихованням у родині. На Полтавщині, де народився, випадок зводить його зі сліпим бандуристом, “который подобно древним Рапсодам, переходя из одного места в другое, воспевает подвиги отечественных Героев». І все. Маховик запущено. Можна десятиліттями роздумувати про закони історичного розвитку, але ніколи не збагнути Найяснішого пана Випадка.
І не важливо, подобається сучасній людині народна творчість чи ні. Не має значення чи знають нащадки бодай щось з того, що записали і видали Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Амвросій Метлинський та сотні інших. Опубліковані князем історичні думи відомі лише вузькому колу спеціалістів і фанатів-любителів. Це нічого не значить. Вагу має лише той факт, що усі ми живемо в системі координат, побудованій у ХІХ столітті завдяки ось таким невиразним брошурам.
