Як і обіцяно, є оновлення карти вояків Української Галицької Армії з непоправними фізичними травмами. Додано ще 100 населених пунктів. Але цього разу осмілюсь вплести сюди реальну родинну історію. Один з моїх прапрадідів мав з жінкою клопіт. Різнився з нею вірою і національністю. І все, ніби, нічого. Діти, господарство і розмірене сільське життя. Однак, у їх сімейному житті був один прецікавий об’єкт уваги. Ним була шапка-мазепинка. Іншого фасону дід не носив, а бабця, взірець побожної римо-католички, його ненавиділа люто. Чи стосувалося це всіх шапок цього роду, чи лише тих конкретних, що були на дідовій голові, впевнено сказати годі. Родинні перекази розповідають, що вона ті шапки і топила, і палила, і сокирою рубала. Реакція діда була адекватною. Не міг чоловік приїхати з Ходорова, Бібрки чи самого Львова без нової мазепинки. Не міг і все.
Найважливіше, що усі епізоди відбувалися без скандалів. Бабця мовчки рубала мазепинки, дід мовчки приносив нові. Тривала ця чудова гра довгі роки і мала б тут стояти крапка, але, готуючи карту інвалідів УГА, натрапив я випадково на статистику продажу шапок (в тому числі, вище згаданого фасону), пошитих підприємством під маркою Українського товариства допомоги інвалідам. 1934 рік – 8658, 1935 рік – 14701, 1936 – 23256!
Бабця Вікторія таки була Великою Жінкою! Лише справжня жінка могла придумати такий віртуозний спосіб допомагати ветеранам Української Армії.
На центральному фото будинок № 48 на вул. Генерала Чупринки у Львові, де працювала “Шапкарня Українських Інвалідів”.
З повагою, Володимир Муравський
