Цьому фейлетону Осипа Маковея наступного року виповниться 110 років. Твір досі залишається одним з найкращих зразків шевченкознавчного гумору. “Стилет і Стилос” дозволив собі незначні зміни та скорочення тексту для покращеного сприйняття сучасним читачем.
Був концерт у честь Шевченка, по концерті – бенкет на честь співаків і промовця, а по забаві всі пішли спати, повні гарних вражень, пива, вина і т. п.
Голова партії, пан посол Л., клався спати. Заки ще поклався, глянув на бюст Шевченка, що стояв у сумерках сусідньої кімнати в куті під пальмою, і здалося йому, що поет ворухнувся. Коли по хвилині глянув знову, побачив ще більше диво – постамент, на котрім стояв бюст, був одягнений в довгий кожух, а за хвилю вже цілий Шевченко вийшов з кута, зняв кучму і промовив:
- – Добрий вечір, пане после!
- – Доброго здоровля, пане Тарасе! Ой, як же ви мене налякали!
- – Не бійтеся, добродію! Сідайте, поговоримо. Я до вас з просьбою. Знаєте, надоїло мені стояти тут у вас роками в кутку, – дайте мені яку роботу!
- – Яку ж я вам роботу дам?
- – Візьміть мене до редакції газети «Діло», все-таки на щось здамся.
- – Ані гадки, пане Тарасе! Одне те, що там повно поетів, хоч і віршів уже не пишуть. Не допустять вас із зависті. Друге: у видавничій спілці є священики, а ви автор «Марії», – не треба вам казати. А я тепер із церквою у згоді. Третє: ви не є членом національно-демократичної партії. Четверте: не знати, чи ви опозиціонер, бо ви писали утопії на тему, щоб усі слов’яни стали рідними братами, на тему братання з ляхами і т. п. Мої противники просто з’їдять мене, коли я прийму вас до партії і до редакції.
- – Ну, а послом не міг би я бути?
- – Ніколи, бо ви ані доктор, ані австрійський громадянин, ані податку не платите. Врешті, жоден наш посол не уступив би вам місця в парламенті, хіба, може, посол К., що знайшов у ваших поезіях вплив Міцкевича і немало з цього скористався. Може, уступив би вам з вдячності. Він уже кільканадцять років однаково величає вас по всіх академіях і концертах, то, може, згодився би. Він і сьогодні називав вас Прометеєм.
- – Треба з ним поговорити, це якийсь добрий чоловік. Так ви не маєте нічого для мене?
- – Сам не знаю, що таке для вас придумати? Може б ви намалювали портрет нашого секретаря, бо він моя права рука… Щось заробите…
Пан посол, досить зажурений несподіваними відвіданими, схилив голову і ждав на відповідь Тараса, але цей мовчав. По хвилині посол глянув, але у фотелі не було вже нікого, тільки у кутку на постаменті стояв поетів бюст, як і раніше.
Тим часом пан професор і посол К. заїдав ще своїм звичаєм фігу перед спанням і глибоко зітхав по тяжкій праці. Адже він сьогодні мав промову в честь Шевченка! Коли чує, хтось стукає у двері.
- – Хто там?
- – Тарас Шевченко.
- – Не може бути!
- – Я сам! Пустіть! Прийшов подякувати вам за промову.
- – Дивно! В таку пізню пору! Я тяжко втомлений.
- – Вибачайте, це мій день і моя ніч. Пустіть, будьте ласкаві!
- – Як же ж так, без візитної карточки, без нічого, не попередивши? Хіба ви не знаєте, хто я?
- – Як же ж мені не знати? Знаю. Адже ви про мене стільки писали і говорили!
Пан професор відхилив обережно двері – перед дверима стояв справді Тарас Шевченко.
- – Прошу! Сідайте! Що привело вас до мене?
- – Роботи шукаю, добродію, – відповів Тарас, сідаючи. – Надоїло стояти по кутках хат без діла.
- – Яку ж роботу міг би я вам найти?
- – Казали мені, що ви віддали б мені свій посольський мандат – ви один, а більше ніхто.
- – Я? Мав би віддати мандат?! Це ж як?
- – Ну, так, зовсім просто, ви зрікаєтеся в мою користь, і я кандидую.
- – Ніколи в світі, добродію! Я вас дуже шаную, але – вибачайте – мені здається, що ви не є доволі підготовлені, щоби бути послом. Я ще з гімназії готувався для цього.
- – Адже ви мене сьогодні на концерті назвали Прометеєм!
- – Ну, це інше діло! Але де ж вам послом бути? Та й на що вам це треба? Пишіть вірші та й годі! Адже ви не знаєте німецької!
- – Це правда! Шкода! Ну! А коли б так ви мене зробили своїм доцентом?
- – Без докторату! Без іспитів! Без дисертацій! Помилуйте, добродію, це ж у нас таке не буває…
- – Ну то хоч дозвольте мені, щоби я один курс читав про свої власні поезії. Ви і так тепер не вчите.
- – Але ж, добродію, ви не маєте до цього потрібної кваліфікації! – розсердився вже пан професор.
- – Вибачайте, але я гадаю, що вже що як що, а свої власні вірші я розумію!
- – Ні, добродію, ви їх не розумієте! Говоріть, що хочете, – це не таке легке діло, як вам здається. Тут треба глибоких, довголітніх студій, тут треба стільки попрацювати, як я, щоб вас зрозуміти і показати звідки, що і як… Ви читали мою працю про вплив Міцкевича на ваші поезії?
- – Читав.
- – Ну, і що скажете?
- – Справді, треба довголітніх студій, щоб щось таке написати!
- – А я вам що кажу?
- – Отже, я не розумію своїх власних поезій?
- – Ні! – відповів професор твердо.
- – Ну, а коли б я так у вас хотів іспит робити на вчителя гімназії!
- – Це можна! Складете спершу іспит зрілості, потім запишитеся в університет на мої виклади і інші, потім я дам вам домашнє завдання, далі…
- – Це на довго затягнеться?
- – А так, років з десять.
- – А чи не можна б чого-небудь без іспиту дістати?
- – Не знаю; розвідайте у проф. Г.
Шевченко попрощався й вийшов. За дверима вже не було чути кроків, зник в одній хвилині; натомість у віллі професора Г. щось несамовите сталося з великим портретом Шевченка. Поет вийшов з рами і тихенько вступив у бібліотеку відомого вченого. Професор порядкував ще якісь папери у себе на столі.
- – Здорові були, пане Грушевський!
- – А ви хто такий? – спитав професор, поправляючи цвікер на носі.
- – Шевченко, може чували?
- – Тарас? Як же ні! Еге, еге, Тарас, просимо сідати! Чим же можу вам послужити, добродію?
- – Може б, ви мені якої роботи напитали, бо скучаю дуже. От у товаристві мого імені, може б, найшлася?
- – Гм, не знаю, може… Це ви як гадаєте? У секціях працювати?
- – Нехай і в секціях, аби робота.
- – Еге, але ж ви, добродію, не є дійсним членом товариства ім. Шевченка!
- – Ну то зробіть мене! Адже ж товариство й називається моїм іменем.
- – Гм, воно-то так, але дійсним членом ви не можете бути.
- – Як же то?
- – Одно те, що ви не працювали науково і в моїх «Записках» нічого не друкували; друге те, що вам би треба перше пристати до якої секції, і тільки секція по роках мала би згодитися на те, чи вас іменувати дійсним членом, чи ні. А коли б і секція згодилася, тоді ще я маю своє слово. Мені йде о престиж товариства, тут і в Києві, – нам треба наукових сил, а не поетів. Таких, що пишуть статті про поетів, великих і малих, ми приймаємо з охотою, але самих поетів нам нащо? Це ж баласт у науковім товаристві!
- – Он як! – замітив Тарас смутно. – А все ж товариство названо на мою честь!
- – Це інше діло! Товариство ім. Шевченка – це я, а ви тільки фірма!
- – Що ж мені діяти? – зажурився Тарас, встаючи. – Вибачайте, добродію, що забрав ван хвилину часу.
- – Не шкодить. Моє поважання…
З тої ночі, як Шевченка отак прийняли у Львові, на його портретах і бюстах у правім кутику уст під вусом явилася легенька глумлива усмішка. Ніхто і не здогадався би, звідки вона взялася, а се йому по концерті так сталося.
Осип Маковей. Рік 1912.
