“Стилет і Стилос” вперше публікує художній твір. І коментувати тут нічого. Він інший. І кожний, хто прочитає ці три сторінки, мабуть, зрозуміє чому цей нарис чи оповідання було неможливо оминути. Його автором є контроверсійний інтелектуал, небіж Лесі Українки Юрій Косач. Сюжет взято з історії боїв Армії УНР, проте питання чи описаний у творі епізод мав реальних прототипів, ще й біля місцевості Волноваха, залишається відкритим. Будемо дуже вдячні за пояснення чи бодай гіпотези.
Під Волновахою
І тоді Аґамемнон повернув до мене своє обличчя. Воно було сіре й гостре, як буває камінь відлупаний джаґаном, або шмат застиглої лави, притрушеної попелом. По крутім чолі перебігали легкі, буйні мов вітер хвилі. Від закурених чобіт, що роззявляли голодні, пажерливі пащеки до сивої кубанки, що ледве-ледве трималась на чорнім блиску чуприни – це був вояк революції. Я почув як клацнули зведені щелепи й тугими вузлами виперли з-під попелястої шкури. А очі в скіснуватих, тісних шпарочках були байдужі й мертві, як шматок вітру, що застиг над степом.
– Хлонік! – сказав сотник Аґамемнон (він завжди звав мене цим безглуздим ім’ям). – Хлонік – мій вірний ад’ютанте, – повторив сотник Аґамемнон, – гето єсть вялікая халепа. Але мнє на гето ровним щотом наплювать!
Він кепсько говорив по-українськи. Біс його знає чому він закидав завжди білоруськими словами, а може просто, зумисне перекручував слова – задавався! Така була якась недоречна звичка. Але я готовий був цілувати його запилені, шкарадні чоботи, пестити, мов найлюбішу коханку, його криву шаблюку, що вмлівала при його боці у соняшнім шкварі, я готовий був ранити собі чоло, припавши до його лицарських острог, палаючих і гострих мов крик сонця. Те сонце пражило так, що розхристувала свої порепані чорні груди суха земля, вгорі вмлівав жайворонок, а мені було гаряче навіть у тій одній сорочці, бо френча викинув давно до сто бісів і трьохсот відьом, бо він був нічим іншим, як збираниною шмат і дірок. Але й на сорочці красувались преогидні діри і з-поза них визирало моє брудне й голодне тіло. Проте на грудях я мав два ремені навхрест. Один од кубанської шаблюки, другий невідомо для чого, так собі, від якоїсь дурниці.
– Хлонік, в гетой халепі й твоя голова нічого не зварить. Всє твої науки собакам під хвіст! Да, всє твої ґімназії…
Він, загадковий характерник, призирливо прижмурив оченята. Я озирнувся. Коні ліниво щипали траву, жовту як тіло мерця. На конях, уклавши босі або химерно й містично взуті ноги, в мотузяні стремена, здавалось, дрімала наша кінна бригада. Бригада обдертих і чорних головорізів, що з них кожний був мені братом. Дика відважна ватага степовиків, яка нікого й нічого не хотіла знати, крім м’яса вечірніх обріїв, що стікали поміж хмарами густою кармазиновою кров’ю. І ще хотіла вона знати вояка революції – сотника. Ми вранці форсували Дніпро, загубивши під кулеметами чимало бійців. Ми не спали вже багато ночей. Ми були сухі, як бодяччя, ми були колючі й злючі, як скажені пси. Ми йшли чортзна-куди й зовсім не знали коли й як вернемось… Ми виринали із степової хащі перістим тулубом кусаючого гада. За тридцять днів і тридцять ночей ми звели з білими, червоними й чорними бандитами двадцять вісім сутичок, чотирнадцять боїв і сім бравурних, таких як малюють на картинах, одчайдушних атак. Ми взяли п’ять містечок і два міста. Але ми не могли залишатись там, бо ми мусіли йти далі. Ці міста й містечка правдоподібно знов забрали білі чи інша кольорова наволоч.
Леонід Перфецький. “Кавалерійська атака”. Акварель
– Да, – засміявся Аґамемнон (так сміється бульдоґ) – тут і ти Хлонік, спасував. Тут і твой Катіліна [1] спасував.
Він хотів мене шпигати, цей чудернацький герой революції, невідомо чому прийшов йому на думку Катіліна. Я в цій бригаді лише один умів читати й писати.
– Це дурне! – сердито «відплатив» я. – Катіліна тут ні при чім, бо Катіліна ніколи не служив у кавалерії. Але чому ви думаєте, сотнику, що ваша бригада дрімає? Вона зовсім не дрімає. Вона сидить у сідлі й презирливо дивиться на ваше безголов’я, державно-прапорний комбригу! Вам не керувати кавбригадою, вам лише підкручувати коровам хвости!
– Ну, гето ти брешеш! – сплюнув комбриг і очі його повеселішали. Він подивився на мою полатану червону ногавицю, на мою мазепинку, ізсунену на вухо, прострілене під Вознесенськом, чмихнув носом і знов поглянув по бригаді.
Так, вона не дрімала. Вона дивилась на свого командира й на його ад’ютанта. Вона відмахувалася, як віл, від докучливих мух-куль, що шугали повз кучері вершників. Бригада стояла вкопана, мов на параді – мовчазна й урочиста. Так, стояла тут, проти синього важкого неба, проти сонця. Я не знаю про що думали ці головорізи, ці запилені і замурані чорти в кубанках і драних сорочках. Вони грізно сиділи на своїх конях, що стригли вухами, тонкими й ніжними, як пелюстки троянд. Вони були галантні, ці пошрамлені обличчя, не мішаючись до нашої розмови, дискретно вдаючи, що її не чують. Вони не матюкались, не курили козячих лапок, не плювались. Я сказав би, що вони були в цю мить рахманні, як обомлілі на сонці коти. Так чортівськи розмріював цей безмежний степ, так приворожував спів куль. А мордате, розбещене сонце дивилось на них згори.
Аґамемнон зробив три важкі кроки. Трава, жовта як мрець, зашелестіла й остроги заспівали, мов два закохані соловейки. За ним підступив і я, його ад’ютант, вірний Хлонік. Підступив і рудий висп’ястий Крупничок, що тримав за поводи наші дві кобили, руді, як і він, із білими зірками на чолі й із білими делікатними ніжками.
Сотник підняв руку, що на ній не було двох пальців. Я дивився на його, колись кармазинові, гусарські штани, а нині неозначеного кольору лахміття, я в думці пригортав до грудей мою любку – його шаблюку. Я слухав, як і всі, свого комбрига.
– Бригада, струнко!
Коні перестали стригти вухами, блідими, як пелюстки троянд. Головорізи вирівнялись. Їх обличчя реготались, як скажені, але про себе.
– Бригада, гето я кажу, спочинь!
Головорізи знов мішками осіли в сідлах. Було тихо, тільки на обріях гуділо, мов на вінцях велетенського синього котла й біля моїх ніг зальотно стрибали й цвіркотіли пари залюблених коників.
– Гето єсть так, – сказав комбриг. – Вийшли ми биться за Україну! Да, гето єсть на самому ділі так. Мені на всьо ровним щотом наплювать! Я з вами, вялікіє герої, зробив три побідних рейди. Всюди в тіжолий момент я вас витаскував. Так, гето правильно. А тепер, на одміну прийшла нам кришка! Потому: тут тібє красниї, тут тібє білиї, а там тібє чорниї! А в середині ми – вєрниї сини України. Який тут виход із такого тіжолого положення? Отвєта на гето нема. Треба або здаться неприятелю, або тута й здихать. Правильно, Хлонік, я сказав?
Він, старий, хитрий лис, обернувся до мене, так якби не знав самий. Це був артист, цей химерний герой.
-Комбригу, ти питаєшся про нісенітниці. Ти взагалі говорив дурниці…
– Ну, шут із тобою, ад’ютант! А так гето вот дєло я вам даю, бригада. Слиш, которий думає, що робить, которий желаєт здаватись?…
Мовчали. А тоді старий Кіргіз, із виполовілими вусами висадив маленьку ящірчу головку.
– Тута нема що питать, командир кінної! Раз ти командир, значить твій наказ, а всі слухай. А которий не хоче слухать, так йому кулю в гузно!
Ящірча голова обдивилась довкруги й сховалась. Всі мовчали. А Крупничок, колупаючи пальцем у носі, підвів кобили. Важко вскочив у сідло Аґамемнон. Заблищали остроги – сонце повернулось своєю пикою до них. А за ним сів і я. Ми дивились усі на мертве, сіре лице комбрига. А він дивився туди – на обрій! Там кулемет ущух, а червоні вийшли нам назустріч хмарою. Ішли, не поспішаючи, легким тюпом, широко-широко розкинувшись по степу. Ах, це була люта дивізія Щорса, це було три тисячі шабель конармії.
– Хлонік! – перервав тишу комбриг – тримайся при мнє!
І, станувши в стременах, перекосив криком своє крем’яне обличчя: – Бригада, которий не знаїть іщо, так знай – гето ми в паслєдній бой ідьом за Україну, котора єсть наша мати! Гето єсть так, що героям лучше смерть, аніжелі втеча, ілі ганьба. Гето так, як наші діди тоже вмирати за Україну! Гето, одно слово – Бригада! Шаблі! Бригада, марш!
І, мов дивна велетенська птаха розправляє до нестримного льоту сильні крила, так розгорнулась по степу легендарна бригада Аґамемнона. Як тятива нап’ялась воля бійців і злилась із чвалом коней, що лютими левами шарпнулись уперед, взметуючи вихор і клапті заплаканої землі. І вторуючи пісні, що греміла в грудях бригади, заспівав у степовому блакиті блиск точених шабель, що зірвались над землею, мов сталева злива блискавиць.
І я, ад’ютант кінної Хлонік, зблід і занімів. То застрягло моє серце, рванувшись злякано у грудях, то розкрились мої очі, мов двері – широко навстіж… Бо це була остання атака сотника Аґамемнона, бо це була незабутня кінна атака під Волновахою.
[1] Луцій Сергій Катіліна – римський державний діяч І ст. до н. е. Політична кар’єра Катіліни відзначалася закулісними іграми, підкупами, спробою державного перевороту, що увійшли в історію під назвою “Змова Катіліни”. Деякий час Катіліні вдавалося вислизати від правосуддя, доки не загинув у битві.
Юрій Косач. Під Волновахою // Календар “За народ” на 1943 рік. Львів: Українське видавництво, 1942. – С. 66-68.
Ілюстрації підібрано асоціативно і жодного відношення до твору не мають. Підготував Володимир Муравський.
