Осінь 1922 року. Галичина. Третій рік після закінчення воєнних кампаній Першої світової та польсько-української війни. Державно-правовий статус краю остаточно не визначений. Нова польська влада потребує аргументів. Воєнного успіху та фактичної окупації не достатньо. Необхідні заходи, які підтвердять визнання місцевим населенням нової державної приналежності. Ідеальний варіант – участь українців у виборах до польського парламенту.
Українська суспільність Галичини була подібна до осиного гнізда. Програна війна, економічна руїна, знищені громадські інститути, обмеження у здобутті вищої освіти, проблеми шкільництва та культурних установ, вимога складення присяги держслужбовцями…
Тогочасні газети – це суцільна хроніка невеликих повідомлень про різні випадки в краю: підпали, арешти, обшуки, штрафи священникам за виписку довідок українською мовою, заборони громадських організацій і т.д. І це ще повезло, що цей текст ви можете бачити, бо значна частина сторінок білі. Цензура не пропустила.
І як це суспільство мало сприйняти призначення парламентських виборів? Відповідь очевидна – бойкотом. Міжпартійна рада у Львові приймає рішення про неучасть у виборах. Населення чує заклик. Йде потік заяв від сільських громад про відмову від участі у виборах. Люди масово відмовляються бути членами виборчих дільниць. У відповідь штрафи за ухиляння від такої гідності. Старости скликають наради війтів і прямо погрожують введенням та розквартируванням військових частин. В десятках населених пунктів – це практика. 3-5-8 військовослужбовців проживають у будинках найавторитетніших селянських активістів. І це не дає бажаного владі результату. Люди в основній масі терплять, зціпивши зуби.
Але на арені з’являється групка творчої інтелігенції, яка бачить якусь іншу сторону, нафантозованої ними ж, медалі. Вони засновують Українську хліборобську партію і кандидують на виборах. Серед найвідоміших з них були Сидір Твердохліб та Михайло Яцків. Відбувається спроба зламати цільний фронт. І роблять це ще й з образою, бо їм, бачте, руки ніхто на вулиці не подає, ігнорують поетичні натури.
І ось приходить день, коли спочатку з польських, а потім українських видань, публіка дізнається, що 14 жовтня 1922 року, повертаючись з передвиборчого віча з міста Кам’янка Струмилова (зараз – Кам’янка-Бузька, Львівської обл.), на залізничній станції Сапіжанка, Сидора Твердохліба було поранено пострілом у живіт. На наступний день він помер. Як з’ясувалося пізніше, виконавцями замаху за наказом Української Військової Організації були студенти Іван Пасіка та Володимир Садовський.
На цьому розповідь про справедливу долю зрадника мала б закінчитися, але подібні теми ваблять експертів. Їм не зовсім ясні епізоди, особа загиблого не така однозначна. Шукаються мотиви і підводні камені, обговорюються деталі слідства і поведінка деяких підсудних, ставиться під сумнів правильність наказу. Звучить залізний аргумент про «свого». Дивно, як до цієї історії Тараса Григоровича не приплели. Покійник був же перекладачем «Гайдамаків» німецькою мовою.
Подію намагаються позбавити історичного тла. Розглядається лише факт замаху. Все, що відбувалося навколо пробують винести за дужки. Так, ніби, не існувало ніякого післявоєнного стану, окупації, таборів інтернованих, позбавлених матеріальної допомоги інвалідів УГА, арештів та штрафів. Просто йшов собі український чоловік на поїзд і на нього напали. Обговорення переключається на другорядний фактаж.
А важливим є лише те, що за відсутності правових методів впливу, єдиним варіантом комунікації зі зрадниками є постріли.
Підготував Володимир Муравський
