Впродовж кількох днів мережа рясніла повідомленнями про річницю розстрілів 1937 року. Усі вони приблизно однакові. 1-4 листопада було розстріляно 1111 в’язнів, з яких кілька сотень українців. Знищено «цвіт української нації», зокрема культурна еліта, т. зв. «розстріляне відродження». Знищили їх за етнічним принципом. Вина лежить на товариші Сталіну. Реабілітовані партією після його смерті. Купа репостів, ще більше фейсбучних позначок «журба, співчуття, сум». Ті, що зі сльозинкою. Крапка. Патріотичний обов’язок виконано.
Стало цікаво, а хто ж конкретно має за честь входити до цього списку Сандармоху. Є українська частина списку з 287 осіб. Серед них більше ста відношення до України мають лише географічне. Або народилися, або проживали. З них буквально кілька мають ознаки українства на зразок служби в Армії УНР. Решта – німці, поляки, євреї, чехи та представники інших національностей, проходять по сфабрикованих справах троцькістських організацій, змов інженерів і т.п.
З тих, що залишилися більш-менш відомими є трохи більше семидесяти персон.
Серед них, навіть без заглиблення в матеріал, знаходяться люди, які взагалі не заслуговують на якусь повагу. Наприклад, отаман Омелян Волох. Це той, що постійно порушував накази військового керівництва, брав участь у погромах і в грудні 1919 року, захопивши державну скарбницю УНР, перейшов на бік більшовиків. Які є аргументи не називати його «зрадником»?
До списку належить значна кількість офіцерів Української Галицької Армії, що залишились на Наддніпрянщині. Існує, звичайно, конспірологічна теорія про їх місію корисної праці. Але які цьому підтвердження? Можливо, хтось з них і мав таку ідею в голові, але ми про це, навряд, дізнаємось. Взагалі, згадана теорія відверто тхне якоюсь кращістю галичан. Кубанцю Омеляну Волоху можна увірувати в комуністичний рай. Що з нього візьмеш? А галицький офіцер неодмінно мав мати якусь «коварну» антирадянську задумку. Так, до речі, думало і НКВД, яке зачищало вихідців з Галичини квадратно-гніздовим способом. Вірили вони. Вірять люди і досі.
Окрема група – це «боротьбисти», «укапісти», «націонал-комуністи». Єдине політичне угрупування, яке з ідейних мотивів ще влітку 1919 року, в розпал війни, перейшло на комуністичні позиції, щоправда, дотримуючись національного принципу. В цій групі вже і представники культурного відродження – Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Валер’ян Поліщук. Усі вони були членами КП(б)У. Хтось з 1919, хтось з 1920 року. Куліш був не просто письменником, а ще й організатором Дніпровського селянського полку в складі Червоної армії, начальником штабу групи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів. Усім переліченим, як мінімум, байдуже було на Зимові походи, Холодний Яр, Чотирикутник смерті, Базар, табори інтернованих тощо. Добре. Але про яке співчуття тоді може йти мова?
Були серед розстріляних яскраві представники «Мистецтва поза політикою». Кажуть, що дуже талановиті. Наприклад, Лесь Курбас і Микола Зеров. У війні участі не брали, в партіях не були. Чиста творчість. Цікаво, чи хоча б перед смертю вони усвідомлювали свою роль ширми? Розуміли вони, що поруч зараз у тому самому Сандормоху стоять люди, які приїхали в Радянський Союз тому, що раділи їх творчим успіхам і можливостям розвитку? Можливо тому тут стоїть Антін Крушельницький з синами? Можливо через їхню позицію повернулися і були знищеними Гнат Хоткевич та Микола Вороний? Скільки звичайних вояків УНР повернулося на Батьківщину, читаючи про комфортне життя рідної творчої інтелігенції? А скільки українських селян склало зброю і вирішило, що «гірше не буде», «переживемо»?
І справа не в тому, щоб кинути тінь на чиєсь талановите ім’я. Слід закріпити урок. Урок про те, що «Мистецтво поза політикою» в російській дійсності, – царській, комуністичній, путінській і тій, що буде – це ілюзія. Дозволений, до пори до часу, вибрик.
Чи ми засвоїли цей урок? Ні. Ми журимось і водночас ставимо пам’ятники. Бездумно. Читаємо: «2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам’ятна дата – 120 років з дня народження Дмитра Фальківського, письменника, сценариста». А продовження «чекіста» нема. Чоловік в ЧК працював, людей знищував і писав вірші. Жертва сталінського терору! Так комісара Матвєєва, який безпосередньо розстрілював людей у Сандармоху теж репресували. Шкода чоловіка… А раптом він родом з України і в школі гарно декламував «Мені тринадцятий минало…»? Цього ж достатньо для розчулення.
Відверто – байдуже. Шкода лише, що вони займають в нашій пам’яті чуже місце. Бо мали б там бути інші митці та літератори –Василь Авраменко, Олесь Бабій, Микола Бутович, Михайло Гайворонський, Василь Ємець, Максим Загривний, Павло Ковжун, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Микола Чирський… Їм вистачило клепки не тільки до мистецтва.
Підготував Володимир Муравський
