В історії кожного народу є виграні та програні битви, але серед них є окрема категорія, які можна літературно, і не дуже, схарактеризувати словами «розгром», «вщент», «в хлам». Це про Пилявці. Anno Domini 1648.
При всій повазі до звитяг під Жовтими Водами та Корсунем, це були перемоги над, так би мовити, каральними експедиціями, нашвидкоруч зібраними, військами оперативного реагування. Пилявці – інше. Противник мав час на підготовку. Чотири місяці зборів і Річ Посполита виставила на поле бою майже стотисячну армію, яка, не розуміла, що на рингу не статист, а роками чекаючий претендент на чемпіонство. З апетитом, з азартом.
Польське військо заколисалося власним виглядом. І було чого. Майстерно гаптовані жупани, добірні жеребці, посріблені остроги, а обоз з винами і стравами мимоволі навіював думи про дідівські подвиги в Ґрюнвальді. 32 тисячі воїнів, 8 тисяч німецьких найманців, близько 100 гармат і 40-50 тисяч допоміжного персоналу. 5 тисяч резерву, закамуфльованого в чоловічий одяг ласкавого жіноцтва не враховуємо. Проти 30 тисяч козаків та кількох тисяч татар + невизначена кількість погано озброєного селянства без бойового досвіду. Настрій в таборі «миротворців» – «Робіть канапки, зараз будем».
Розділені річкою війська, зосередили увагу на найзручнішому для переходу місці – греблі. Перемінні, за успіхом та активністю, бої тривали з 21 до 23 вересня. Козацька піхота, витримавши штурм, знищила щойно збудовані опорні пункти ворога на своєму березі, солідно укріпила шляхетними трупами переправу і відкрито перейшла ріку, шикуючись у бойові порядки.
Разючий контраст. Богдан-Зиновій на коні з криками «За віру, молодці, за віру!» і тріумвірат ворожих командирів, що з гонором вів наради записками.
Пауза. Ніч. Всі в очікуванні і… польська армія психологічно ламається. Бігли усі, хто міг і як міг. Адам Кисіль чудесним чином вилікувався від подагри і проміняв карету на коня. Втомлена “гроза бунтарів” – Ярема Вишневецький скотився до простої підводи. Конєцпольський для злиття з пейзажем не погордив селянським одягом. Гармати, порох, прапори, кришталеві келихи, хутра вже не важливі. Найпатріотичнішими виявились німецькі найманці. Не тому, що вони гаряче вірили в ідеали Речі Посполитої. У них банально не було коней. Бігти – одна справа, а гнати на конях – інша. Недалеко відбігли. Зате їх польський командир Осінський заслужив похвали. Не посмертно, бо мав коня. Так теж буває.
Здобич у покинутому таборі розривала усі прийнятні шаблони. Татари до того знахабніли, що не хотіли брати невільників на викуп. Про знахідки краще скаже цитата з перекладеного Михайлом Грушевським документа: «Один мав сукню підшиту соболями, з діамантовими тороками, цінену на 80 тис. золотих…; інший мав узду саджену дорогоцінним камінням…; у іншого були литі з срібла лати й шолом, котрі козак, знайшовши, вважає за зброю св. Юрія, – бо ж вояки такої зброї не можуть мати; інший шовком і золотом вишивані шатри, забрані у турків під Хотином; інший 20 тис. червоних приставив – мабуть, щоб викупитися з неволі, котрої сподівався; котрийсь привіз карету вартости 30 тис. золотих, надіючись їхати послом до Оттоманської Порти після побіди над козаками».
Перемога під Пилявцями – це психологія. Ніколи до того часу проти козацтва не виставляли таку армію. Ніколи ні до, ні після Пилявців від козацького війська так не бігли. Відчуття власного значення і сили безцінне.
Історія Пилявецької битви залишає нез’ясованими дві важливі деталі. По-перше, місце битви. Плутанина з географічними назвами досі не дозволяє локалізувати поле бою. Археологічні пошуки результатів поки не дали. Легендарна гребля в очікуванні Шлімана. По-друге, гендерно неграмотні літописці та свідки подій абсолютно нічого не розповідають про долю нещасних диванних амазонок. А не поганий сюжет для роману, враховуючи, що трубадурів повій, та ще й у більшості галицьких, в укрсучліті не бракує.
У дописі використано зображення картини Мирослава Добрянського “Битва під Пилявцями” (2008).
Пам’ятаймо Перемоги!
Підготував Володимир Муравський
