Ця епічна історія вперше набула публічного розголосу всередині 30-х років, коли величезної популярності набув твір Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». У ньому автор згадує про повстання отаманів у стінах теперішнього СІЗО у київській Лук’янівці.
Згідно з книгою, у 1926 році автор, перебуваючи в одній з вінницьких в’язниць, чув розповідь свідка подій – Фіми Салганіка.
Було це в лютому 1923 року. Зранку. Під час передачі окропу в камеру був убитий один з тюремників. В руки бунтівників потрапили ключі і револьвер. Далі – відкриті камери, захоплення чотирнадцяти рушниць в зброярні, барикада, підпал.
Майже чотиригодинний бій у центрі Києва. Вогонь прицільний, точковий. Шансів на свободу – нуль. «Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав – посідали в коридорі й розмовляли, наче не їх смерть дожидала».
Поволі постріли затихли. Останні кулі для себе. «Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою — направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце». Ті, для кого набоїв не вистачило, підібрали незаряджену зброю і атакували противника.
Тривалий час ця історія була лише сторінкою з книжки, яку сприймали і як спогад, і як літературну вигадку. Лише у 90-х в архівах було відкрито «справу холодноярців», в якій зберігається рапорт функціонера ГПУ. Документ підтверджує факт повстання, яке почалося о 8.30 9 лютого 1923 року. В рапорті вказано 38 прізвищ полеглих на тюремному полі бою Воїнів.
Серед них, отамани Холодного яру Ларіон Загородній та Мефодій Голик-Залізняк, отаман Чорного лісу Денис Гупало, полковник Кость Здобудь-Воля, отаман Київщини Іван Грисюк-Гайовий, сотник Січових Стрільців Микола Опока.
Пам’ять і Слава!
