У світі є багато навчальних закладів і у багатьох з них навчалися чи викладали українці, але мало який вуз мав такий шарм як Ґданська політехніка. Властиво, тоді коли вона була для нас маркою, її назва була іншою…
Історія прикордоння складне. Не виняток і Данціґ-Ґданськ – фортеця Тевтонського ордену, єдиний порт Речі Посполитої, після розвалу якої, в складі Прусії та Німецької імперії. І ось прийшов 1919 рік, в Європі закінчилася Велика війна, а німецький за населенням Данціґ, проголошено Вільним містом під патронатом Ліги Націй. У той складний час розпочалася майже двадцятирічна історія нашого Данціґа. Не тому, що нас було там багато і ми відігравали в ньому важливу роль. Цього і не треба було. Українці в Данціґу були важливі для українців в краю. Студент тамтешньої політехніки – «данціґер»! Це було якось особливо.
На момент приїзду перших українських студентів у 1922 році, Висока технічна школа в місті була наймолодшою німецької політехнікою. Заснований 6 жовтня 1904 року освітній заклад, мав нову солідну матеріальну базу і добре підібраний викладацький склад.
Наплив українців Галичини в закордонні навчальні заклади був зумовлений забороною вступати до львівських вузів польською окупаційною владою. Тобто заборони нібито не було. Було просте формулювання про те, що навчатися можуть лише ті, що служили в польській армії. Очевидно, що в польсько-українській війні всі українці служили в українській армії або з якихось причин не служили взагалі. Усі вони були поставлені перед вибором залишатись без вищої освіти або їхати за кордон.
У Львові були ще Український таємний університет і таємна політехніка, але погодьтеся, що викладати нелегально історію чи філологію одна справа, а медицину, хімію та решту предметів, які вимагають практичних занять в наукових кабінетах і лабораторіях, – інша.
І з’являється інформація про Данціґ. Закордонного паспорта не треба. Курс валюти майже той самий. Крім цього, влада міста та ректорат з повагою ставилися до вояків армій союзників і там, де справи не міг вирішити простий український студент, там легко вирішував усі формальності той самий студент, з заслуженим в австрійській армії хрестом на грудях. Проте, був би цей заклад нічим особливо примітним. Вуз як вуз. Якби не одне але…
з чорно-блакитно-чорним прапором
Висока технічна школа в Данціґу зберегла давній, сягаючий середньовіччя, спосіб студентського життя – корпорації. Засновані за одним принципом, вони об’єднували студентів навколо різноманітних ідей, від політичних ідеологій до спорту, мистецьких нахилів чи просто розваг. Основною відмінністю корпорації від звичного студентського товариства був принцип пожиттєвого зв’язку. Корпоранти підтримували стосунки після закінчення навчального закладу. Насправді, вони не переставали бути членами корпорації. Так само як початківець, новак, з німецької «фукс» ставав повноправним членом, лицарем, після закінчення лицар переходив у категорію «стара хата». Великі корпорації з амбіціями, як наше «Чорноморе», мали відділення в інших вузах і всі ці, часто незнайомі між собою студенти, були частиною одного цілого до кінця життя.
Другою важливою відмінністю корпорації були правила поведінки, оформлені у кодекс честі. Образа, за непоступливості учасників, вирішувалася поєдинком на шаблях. Дуелі, щоправда, відбувалися не часто. Фактор двобою, мабуть, позитивно впливав на манери. В історії українських корпорацій Данціґа у спогадах згадано лише два випадки. Окремі поєдинки ставали легендами, а шрами – гордістю власників.
Двобій відбувався за правилами мензурного фехтування, поширеного в Центрально-Східній Європі. Корпус та очі суперників були захищені спеціальними обладунками. Вразливими залишалися лише обличчя, які й були ціллю. Поєдинок відбувався на визначеній дистанції без права кроку. Чисте фехтування до першої крові, яка не визначала переможця. Програшем вважався лише відступ. Схвалювалася відсутність зовнішніх ознак страху. В різних закладах використовували різні види шабель-шлегерів.
Окрім романтики гусарських курток, кольорових кашкетів та холодної зброї, корпорації були дуже практичними засобами для дисципліни. Щодня, о 10-тій годині ранку, студенти політехніки відбували стоячі конвенти у вестибюлі закладу на визначених місцях. «Дядьки» опікувалися новаками, особливо в сфері німецької мови, рівня якої після класичних гімназій не вистачало для технічних студій.
Студентське життя «данціґерів» було багате на переживання. Тут тобі і власна їдальня, як найдешевший спосіб прохарчуватися (з кухарями-студентами), і популярне танґо в дансінгах, званими «танцбудами», і перші знайомства з білявими німкенями за майже повної відсутності українок, і гра в «гусака» (від бару до бару), і національні концерти для бодай якогось заробітку та презентації, і власні газети, і каса ощадності з самооподаткуванням, і підзаробітки на підприємствах, і обшуки польської поліції дорогою додому, і обов’язкові для кожної корпорації пивні вечори.
Офіційно українців перед ректоратом представляло товариство «Основа», але реальне життя більшості студентів проходило в корпораціях. Українці мали їх три – «Чорноморе», «Галич» і «Зарево». Якихось принципових ідейних відмінностей серед них не було. «Чорноморе» надавало перевагу пропаганді української справи серед німецького оточення, «Галич» в основному займався проведенням різноманітних національних свят, а «Зарево» складалось з людей, які мали стосунок до націоналістичного підпілля і було зав’язане на виконанні його завдань. Прикметно, що майбутній Головний командир УПА Роман Шухевич, навчаючись в Данціґу, належав до корпорації «Галич», а не до «Зарева». Це пояснюється, мабуть, мотивами конспірації.
Стосунки з адміністрацією вузу були доброзичливими. Не можна сказати, що українські корпорації були абсолютно рівні з німецькими. Існував ряд обмежень. Але це не справа відношення до українців, а питання не створювати прецеденту при великій кількості поляків, які захотіли б тих самих прав. Свідченням симпатії до нас може бути те, що в графі державна приналежність функціонери політехніки писали «Ukrainer», чим наразилися на протест польського консула у 1938 р.
з позначенням громадянство – “Укранець”
Кінець історії «данціґерів» прийшов не у 1945 р., коли зруйноване війною місто «добровільно» покинуло німецьке населення, а у 1938 р., коли влада у Вільному місті перейшла до націонал-соціалістів. Студентські корпорації було розпущено. Організаційну роль на себе взяла партія та її підрозділи. Політехніка Данціґа без корпорацій стала звичайним вузом, в якому продовжували вчитися і вчаться досі студенти з України. Але це вже інша історія.
Підготував Володимир Муравський
